До дня українського козацтва "Козацькі старожитності Маріуполя та його околиць"

Запорозькі козаки прийшли до берегів Азовського моря у XVI ст. їх вабила до себе риба — один з головних продуктів харчування та важливий предмет торгівлі. В усті Кальміусу та інших річок і балок Приазов'я, на морських косах існували запорозькі тоні, де ловили рибу неводами. Спочатку тут виникли сезонні притулки запорозьких рибалок, зокрема па правому березі устя Кальміусу, про що свідчить назва західного рукава дельти — Домаха2. Пізніше по річках і на узбережжі моря з'явилися зимівники, їх мешканці займалися рибальством та мисливством (звіроловством): восени на птицю, взимку на хутрового звіра. Одні з перших зимівників виникли в усті Кальміусу, на території сучасного Маріуполя, їхнє місцезнаходження встановити точно неможливо, але можемо припустити, що деякі з них знаходилися біля крутого схилу правого берегу Кальміусу, біля джерел питної води3. В Кальміуській паланці у 1756 р. існував 61 зимівник, у тому числі: «понад морем на Зенцевой балке» — 3, «понад речкою Кальмиусом» — 6, «понад речкою Калцем» — 19, «над Белосарайским лиманом» — 1, «понад морем на Подгорыни» — 154. Підгоринь, вірогідно, знаходилась на вузькій смузі морського берегу між балками Зещевой (у запорожців — Зенцевой) й Самариной (Смирной, Самариной) на відстані від устя Кальміусу від п'яти до десяти кілометрів. Саме тут берег обмежений високими (до 68 м) глинистими кручами, (у XIX —на початау XX ст. тут продовжували існувати рибні заводи). Козак Степан Коваль улаштував свій зимівник на березі Азовського моря в усті р. Зеленої (рис. 1,11). Тут він залишався до 1780 р. (тобто і після ліквідації Запорозької Січі), аж до того, як кримські переселенці-греки заснували на цьому місці селище Урзуф (існує і зараз)5. Академік Гільденштедт, який проїхав через Приазов'я у 1773 р. писав, що зупинку на ночівлю на правому березі Кальміусу вони зробили на тому місці, де до війни (1768—1774рр.) знаходився запорозький зимівник з вітряком. У 1769 р. кримські татари все спалили6.

Через Приазов'я вздовж моря проходив стародавній торгівельно-військовий шлях, яким користувалися запорозькі7 донські козаки, кримські татари, ногайці і російські війська під час військових дій проти Кримського ханства і Туреччини8. Постійна загроза нападу з боку ногайців і кримських татар змушувала запорозьких козаків турбуватися про охорону зимівників, доріг, переправ та людей, які відходили на промисли. «Для захисту кордону та покровительства рибальству», — писав відомий історик запорозького козацтва А.О.Скальковський, — «біля річки Кальміусу з боку Азовського моря» було поставлено сторожовий (військовий) пост Кальміус (рис. 1 ;2). Укріплення знаходилось на високому мису (до 25 м) правого берега р. Кальміусу, було обнесено частоколом, а із степового боку захищено земляним валом та ровом. У середині було улаштовано приміщення для людей, коней і походної церкви. У Кальміусі, який став центром Кальміуської паланки, розміщувалися полковник і паланкова старшина,9 хоч відомі випадки коли кальміуські полковники «ставили» свою паланку на Міусі10. У 1769 р., під час останнього набігу кримських татар на українські землі, було знищено всю команду козаків кальміуського полковника, а також зруйновано укріплення Кальміус та спалено всі козацькі зимівники11. Але вже на другий рік життя в паланці почало відроджуватися, на рибні промисли знов прийшли козаки. Торгівельно-військовий шлях у зв'язку із спорудженням Дніпровської лінії було використано для створення поштового сполучення між фортецями св. Димитрія Ростовського (нині м. Ростов-на-Дону) та Петровською в усті Берди (нині с. Старопетровське м. Бердянська), яку почали споруджувати у 1770 р. На шляху було встановлено поштові станції, чотири з яких утримували «малоросіяни»: на р. Кальчик (за З версти до його впадіння в Кальміус) (рис. 1,5), над Білосарайським лиманом (на місті с. Ялта) (рис.1,8), на р. Зеленій та у фортеці Петровській. Охороняли шлях від р. Кальміус до р. Берди 200 запорожців на чолі з кальміуським полковником, їхній форпост знаходився на березі Кальміусу за 12 верст від устя. (На цьому місці переселенці-греки заснували у 1780 р. с. Сартана) (рис. 1,10). По шляху перевозилися продовольство та будівельні матеріали12. Після зруйнування Запорозької Січі і заснування на Лівобережжі Дніпра Азовської губернії, Кальміуський (потім — Павловський) повіт повторив межі Кальміуської паланки. У 1776 р. губернатор В.О.Чертков був на Кальміусі і «знайшов тут численність православного народу, кам'яну часовню і при ній...ієромонаха»13. На місті зруйнованого запорозького сторожового посту побудовано укріплення (ретраншемент) державної слободи Кальміуської14. Його план можна побачити на планах м. Маріуполя 1811 та 1827 рр15. (рис.2). Залишки його існували до 1845 р.16

В 1778 р. поряд із слободою Кальміуською було закладено повітове місто Павловськ. Ще нечисленне населення міста (в березні 1779 р. — 75 чол.) складалося здебільшого з бувших запорозьких козаків та українських переселенців із Правобережної України (62 чол.). В слободі Кальміуській теж служили бувші запорозькі козаки (77 чол. з 93 чол.). Одночасно на березі Азовського моря залишалося 382 бувших козака, що продовжували працювати на риб них промислах17. 29 вересня 1779 р. розпорядженням Г.О.Потьомкіна м. Павловську надано нове найменування — Маріуполь, а повіту — Маріупольський. Мешканцям м. Павловська та інших поселень повіту наказувалося переселитися в інші місця Азовської губернії, а уся територія щойно утвореного Маріупольського повіту з містом Маріуполем віддавалася для поселення 18 тис. християн-греків, яких було виведено у 1778 р. з Кримського ханства. Переселенці — греки прийшли в Приазов'я влітку 1780 р. і заснували тут 20 селищ, які існують і тепер18, У слободі Кальміуській військові залишилися. Згодом вона злилася з містом. В Маріупольському краєзнавчому музеї сформувалася колекція старожитностей, які можна пов'язати з козацькими часами. Знахідки старовини прив'язані до місць, вигідних для рибної ловлі, зимівників, старих шляхів, стратегічних пунктів. З місцями, зручними для рибалок, можна пов'язати знахідки на р. Кальчик та р. Кальміус в м. Маріуполі, біля села Мелекине, над Білосарайською косою.

В м. Маріуполі на мису між правим берегом р. Кальчик та правим бортом балки Клинової або Мултихової с ділянка твердого берега річки (в інших місцях він багнистий). Тут, на відстані 1 км один від одного знайдено уламок глечика (рис.1,4) та наконечник списа (рис.1,5). За загадками старожилів, тут же існував старовинний цвинтар. Наконечник списа довгий (39,4 см), лезо верболисте, втулка конічна (рис.3,22), його датовано XVII— XVIII ст.19 Глечик має білувату поверхю, горло і плечи його прикрашені розписом в техниці «описка» бурою глиною (рис.3;13). Його можна датувати XVII—XVIII ст.20 (рис.1,12). Місцезнаходження списа можна ще пов'язати з переправою через р.Кальчик. В усті р. Кальміус, на лівому березі на рівні тераси теж було селище рибалок (рис. 1,1). Знахідки тут «козацької кераміки, глиняних люльок» відмічав у своєму щоденнику П.М.Піневич у 1929 р.21 В 1930 р. М.О.Макаренко розкопав на цьому ж мису Маріупольський неолітичний могильник. За 250 м на північний схід від могильника він помітив 11 западин від жител типу напівземлянок22. Одне з таких жител було досліджене у 1931 р.23 . Тут розкопано залишки прямокутної будівлі розміром 5 х 6 м. Стіни будівлі були вкриті обмазкою, підлога складалася з прошарків глини та піску. Піч була побудована з каменю на глиняному розчині. До рибальського спорядження відносяться 4 керамічні грузила (рис. 3,14), 3 кільця-уламок ланцюга для якоря. Військове спорядження репрезентують 2 бойові сокири, (рис.3,20), підкова для коня. Тут же знайдено 3 люльки — 2 червоноглиняні, 1 — сіра , вони прикрашені ритованим стилізованим рослинним орнаментом. Одна люлька (рис.3,7) має чашечку у формі дзвона, а на чубуку — тавро і дуже схожа на знахідки у Криму24. Тут же знайдено бронзову кришечку для люльки, залізне кресало (рис.3,19) та кремінь. До обладнання хати належали 4 уламки скляних шибок до вікон, 7 цвяхів (рис.3,10) та костиль з заліза, маленький залізний замок (рис.3,17), гачок (рис.3,15), дужка та петлі (рис.3,9) для дверей. Тут же знайдено інструмент: 2 кам'яних точила, сокиру, долото, залізне кільце, 3 металеві пластини та прутик. У житлі знайдено побутові речі: уривки шкіряного взуття з цвяхами та металеві підбори до нього, пряжку до пояса (рис.3,8), уламки двох посудин з поливою жовтого та зеленого кольору. Тарілка (рис.3,11) вкрита з середини зеленою поливою та прикрашена підполив'яним розписом у техниці «фляндрівки», на крисах та денці зберігся розпис «кривулька». Тарілку можна датувати XVII—XVIII ст.25. Кухонне начиння репрезентують уламок залізного рогача та 2 уламки горла і ціла пляшка. Пляшка (рис.3,12) виготовлена з прозорого зеленкуватого скла, яке врите товстим шаром люстражу, має дуже заглиблене до середини денце, на плечах — плескатий наліп, де помітно ледь прокреслений малюнок.-Такі пляшки типові для XVII—XVIII ст.26, рис.7,1). В житлі було знайдено і свинцову печатку з відбитками літер, 2 фаянсові посудини — каламарі (?) (рис.3,18). Комплекс знахідок з житла типологічне можна датувати XVII—XVIII ст. Зважаючи на знахідку біля порога житла монети — 1 копійки 1830 р,27, знайдені поряд залишки будівель XIX ст.28, можна, вважав М.О.Макаренко, припустити, що тут жили біглі кріпаки, так звані «заброди»29. В с. Мелакине знайдено 6 козацьких люльок (рис. 1,7). П'ять люльок теракотові: бурих люльок 3 екз. (рис.3,6), 1 — білого кольору та ще одна — сірого. Одна люлька виготовлена з білої глини та вкрита зеленою поливою. Всі люльки прикрашені ритованим орнаментом з геометричними композиціями чи стилізованими рослинними; орнамент нанесено штампом. Люльки можна датувати XVII—-XVIII ст.30. Під час розвідок 1925—1929 рр. П.М.Піневич знайшов над Білосарайською косою чавунний козацький казан (рис. 1,6). Його було знайдено на урвищі, на мису між устями р. Суха Білосарайка та балки Широкої31. Вірогідно, сліди зимівника фіксують знахідки люльки та наконечника списа на північно-західній околиці м. Маріуполя — в селище Старий Крим, на правому березі р. Кальчик (рис. 1,6). Люлька руда, прикрашена геометричним орнаментом, зробленим коліщатком з зубцями і датується XVII—XVIII ст. Наконечник списа довжиною 21 см має лавролист перо і конічну втулку (рис.3,21). Його теж можна датувати XVII—XVIII ст.32.На території міста Маріуполя під час розкопок 1925 р. було знайдено келеп (клівеїіь) (рис.3,16) — типовий елемент військового козацького спорядження33. У долинній частині м. Маріуполя у прибережній морській зоні випадково було знайдено гранітне ядро розміром 26 Ж 32 см (рис. 1,9). Мабуть, за межами укріплення була гончарна майстерня (рис. 1,2). Звідси, з старої Базарної площі та сусідніх ділянок міста походить серія люльок та керамічний брак. Всі люльки малих розмірів — довжиною 3,4—4 см. висотою — 2—2,5 см, так звані «носогрійки» або «буруньки»34. Виготовлені вони у формі, прикрашені рятованим орнаментом, подекуди мають тавро (рис.3,1—3). Вісім люльок сірого кольору (рис.3,3—5), п'ять — руді (рис.3,1). Три фрагмента керамічного браку мають спечені уламки цегли, вапняку та люльки, ідентичні цілим виробам. Загалом з майстерні надійшло біля 25 люльок. За межою укріплень був і цвинтар, про шо сповіщав П.М.Пшевич'35 У 1928 р. тут було знайдено 4 поховання — 2 жіночих та 2 чоловічих. За словами мешканців, цей давній цвинтар було закладено ще у козацькі часи, а самі жителі міста періодично знаходили тут кам'яні надмогильні плити. Таким чином, можна констатувати наявність в районі м. Маріуполя цілої низки пам'яток козацької доби та періоду переживання козацької традиції, носієм якої могли бути козаки кінця XVIII ст. У 1991 р. поблизу бувших укріплень сторожового пост)' Кальміус було встановлено пам'ятний знак на честь 500-річчя українського козацтва, який нагадує про центр Кальміуської паланки.